для досягнення своєї мети

МЕТОДОЛОГІЯ ( від грецьк. μέυοδοζ - шлях дослідження чи пізнання; λόγοζ - вчення) - 1) Сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання об'єктивного істинного наукового знання або побудова наукової теорії та її логічне обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо. Так говорять про М. фізики, про М. біології, про М. пізнання космосу, про М. соціології, М. економічної науки і т.д. Практична діяльність може скеровуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального предмета, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціювання матеріальної системи або її цілеспрямоване трансформування тощо. В цьому розумінні говорять про М. управління економічними процесами, М. поєднання центральних та регіональних інтересів, М. бюджетного планування, М. ціноутворення тощо. 2) Галузь теоретичних знань і уявлень про сутність і форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів та процедур в процесі наукового пізнання та практичної діяльності. Осмислюючи теоретичний та соціокультурний досвід, М. розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об'єктом вивчення для М. є продуктивний творчий та дійовий метод, його сутність та сфера функціювання, структура та взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію, його відповідність характеру досліджуваного об'єкта та зв'язок з пізнавальною метою або цілями практичної діяльності. М. ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність в метод подальшого пізнання цієї діяльності, виявити ефективність та границі продуктивного застосування методу. Особливо важливим принципом М. є обґрунтування положення про метод як систему, про складність і багатостанність змісту методу, який включає в себе знання різних якісних характеристик та багатоманітність рівнів - від принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного і практичного функціювання. М. розробляє типологію методів В. ідповідно до цього структурується саме методологічне знання. Однією з найбільш розвинених методологічних теорій в наш час є М. науки. Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська М. Філософський метод, розгортаючись в систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська М. в знарядійному відношенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії містить в собі різноманітні філософські системи і течії, то відповідно філософська М. являє собою множинність методологій, де вирізняються якісно своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських М. не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної області, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій або тій М. універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, і самій методологічній теорії, як це мало місце з діалектико-матеріалістичною М. Тому дослідники в своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму. М. як систематичне вчення про метод виникла в філософії Нового часу, зокрема в філософії Ф. Бекона та Декарта, для критичного осмислення методів дослідження та пошуків надійних підстав істинності знання. Великий внесок у розвиток філософської М. зробили Спіноза, Ляйбніц, Кант, Гегель, Маркс, Мах, Пуанкаре, Гуссерль, Поппер, Копнін та ін.

1) об'їзд

2) тex. обвідний канал; байпас, перепуск

3) eл. шунт

4) дор. обхід; обхідний шлях, роз'їзд

5) гipн. паралельна виробка

6) мeд. обхід, обвід; шунт ( у системі кровообігу)

1) обходити; іти обхідною, кружною дорогою; іти обхідними шляхами ( для досягнення своєї мети)

2) виляти, хитрити

3) звертатися до вищестоящого начальства ( в обхід безпосереднього)

4) = flank II 3

1) об'їзд

2) тex. обвідний канал; байпас, перепуск

3) eл. шунт

4) дор. обхід; обхідний шлях, роз'їзд

5) гipн. паралельна виробка

6) мeд. обхід, обвід; шунт ( у системі кровообігу)

1) обходити; іти обхідною, кружною дорогою; іти обхідними шляхами ( для досягнення своєї мети)

2) виляти, хитрити

3) звертатися до вищестоящого начальства ( в обхід безпосереднього)

4) = flank II 3

1) залі́зо

2) чо́рний мета́л

3) ви́ріб із залі́за

4) мед. препара́т залі́за

5) пра́ска

6) pl кайда́ни; пу́та

••

1) залі́зний

2) перен. ду́жий, міцни́й, си́льний

1) прасува́ти

2) зако́вувати в кайда́ни

3) покрива́ти залі́зом

•

- iron out

1. n

1) неспокій, хвилювання; тривога

2) утруднення; складність

3) неприємність; горе, лихо, біда

4) турбота, клопіт, морока, рахуба

5) перешкода; джерело неприємностей; причина занепокоєння

6) заворушення, безпорядки

7) хвороба, недуга

8) розм. пологи

9) тех. порушення (режиму роботи); аварія, пошкодження

10) геол. скид, дислокація

2. v

1) тривожити, непокоїти, розстроювати

2) турбуватися, хвилюватися; розстроюватися

3) мучити, завдавати болю (страждань)

4) утруднювати; приставати, чіплятися; набридати

5) просити, турбувати (як ввічливе прохання)

6) даватися з труднощами

7) старатися; робити зусилля

8) розбурхувати; баламутити

9) тех. порушувати, пошкоджувати

* * *

1) неспокій: хвилювання; тривога

2) неприємність, біда, горе; напасті

3) затруднення, трудність

4) перешкода, джерело неприємностей; причина неспокою

5) хвилювання, безлад

6) хвороба, недуг

7) дiaл. пологи

8) тex. порушення ( правильного ходу роботи); аварія, перешкода, пошкодження; несправність, неполадки

9) гeoл. скидання, дислокація є what's the troubleє у чому справа [див.; тж. 6]

1) хвилювати; турбувати

2) турбувати, мучити; заподіювати біль, страждання

3) затрудняти, приставати, набридати

4) даватися насилу

5) (у запер. реченнях) старатися, трудитися; робити зусилля

6) розбурхувати, баламутити

7) тex. порушувати, пошкоджувати

1) неспокій: хвилювання; тривога

2) неприємність, біда, горе; напасті

3) затруднення, трудність

4) перешкода, джерело неприємностей; причина неспокою

5) хвилювання, безлад

6) хвороба, недуг

7) дiaл. пологи

8) тex. порушення ( правильного ходу роботи); аварія, перешкода, пошкодження; несправність, неполадки

9) гeoл. скидання, дислокація є what's the troubleє у чому справа [див.; тж. 6]

1) хвилювати; турбувати

2) турбувати, мучити; заподіювати біль, страждання

3) затрудняти, приставати, набридати

4) даватися насилу

5) (у запер. реченнях) старатися, трудитися; робити зусилля

6) розбурхувати, баламутити

7) тex. порушувати, пошкоджувати

АСОЦІАЦІЯ (лат. associatio - об'єднання, від associo - з'єдную) - форма об'єднання людей для співпраці заради досягнення певної спільної мети. Цілі різних А. за змістом і спрямованістю відзначаються великим розмаїттям і можуть стосуватися як загальних проблем економічного, політичного, культурного характеру, так і досить вузьких, конкретних зацікавлень незначної кількості осіб. Визначальною ознакою А., як форми соціального об'єднання, є її добровільність Б. удь-яка А. утворюється на основі доброї волі осіб, які входять до її складу. Цей факт породжує ще дві чільні ознаки А. - активну позицію її членів у досягненні об'єднувальної мети цієї А. та реальну можливість продуктивного поєднання у належних до даної А. людей певних "інтелектуальних схем", або ідей, з індивідуальними вольовими зусиллями кожної окремішної особи. А., як соціальне явище та його філософське осмислення, додають певною мірою до перспективи практичного і теоретичного подолання альтернативи комунітаризму (наголошується момент колективного, спільного стосовно індивідуального) та антикомунітаризму (вважається пріоритетним щодо спільного індивідуальне, осібне). На рівні А. ця альтернатива значно послаблюється через сприйнятливість індивідуальної волі до розумно вибудованих ідей-цілей та, зворотним чином, завдяки здатності останніх до еволютивних змін (за змістом, системою аргументів, логікою та стилістикою їх викладу) з огляду на індивідуальні очікування та зусилля конкретних членів А. Взаємодоповняльність чинників волі та розуму створює умови для того, щоб окремішні індивіди спрямовували свої зусилля на досягнення спільних цілей. У загальнофілософському аспекті А., як соціально-організаційна одиниця, є своєрідним пунктом узгодження суперечності між єдністю та різноманітністю, втіленням у соціальних стосунках динамічно-конструктивної сторони плюралізму, орієнтованого на створення осередків єднання людей на підставі вільно обраних спільних цілей. Через урізноманітнення сфер локального вибору та діяльності відбувається згуртування, а не роз'єднання людей. З точки зору соціальної та політичної філософії, інститут А. є однією з характерних прикмет демократичного суспільства. Він слугує важливим соціальним механізмом врівноваження, з одного боку, тенденції адміністративноуправлінської централізації та, з другого боку - відцентрових сил, закладених у цілях та діяльності, які базуються на приватній ініціативі. На важливість вирішення цього питання у контексті науки управління вказували у XIX ст. фундатори соціальних та політико-філософських досліджень ролі А. у суспільстві Дж. Ст М. ілль та Токвіль. Висловлені ними ідеі є актуальними для умов будь-якого демократичного суспільства, особливо в період його становлення, зокрема для сучасного укр. суспільства. Мілль відзначав, що "вільні асоціації" облаштовують "практичний бік політичного виховання вільного народу", вводять окремішного індивіда у царину близьких йому спільних інтересів, допомагають долати егоїзм, притаманний ліберальній демократії. Токвіль також наголошував, що американці боролися з індивідуалізмом, зумовленим рівністю, за допомогою свободи і в такий спосіб його здолали. Для сучасної України конструктивний потенціал має ідея взаємовпливу між громадськими та політичними А. Громадські об'єднання створюють ґрунт для політичних А., останні ж сприяють розвиткові і вдосконаленню перших. Згідно з Токвілем, участь у політичних об'єднаннях слід розглядати як безкоштовну школу, де кожний громадянин спроможний вивчити "загальну теорію створення асоціацій". В історії теорій націоналізму до проблеми А. звертався Мацціні. Він розглядав А. як засіб прогресу, обопільно колективного й індивідуального, бо світ, на його думку, перебуває у пошуках не стільки матеріальної солідарності, як моральної єдності, що може базуватися "лише на асоціації рівних і вільних людей та націй".

ПРОГРЕС/РЕГРЕС суспільний ( від лат. progressus - рух уперед, розвиток; regressus - зворотний рух, повернення, відступ) - якісні характеристики соціального процесу, які виходять з того, що внаслідок розвитку (змін, інновацій, мутацій тощо) соціальний суб'єкт може переходити від нижчих форм свого існування до вищих, більш досконалих (прогрес, поліпшення, поступ), або ж, навпаки, втрачати набуті якості і переходити до більш примітивних форм суспільної організації (регрес, занепад, деградація) Ц. иклічна концепція соціального часу (колообіг, круговорот) поєднувала ідею П./Р. у первинному синкрезисі та обстоювала думку про неодмінну деградацію і занепад усього, що колись народжується, сягає розквіту і повертається до свого першопочатку. Ідея прогресу (включно із розумінням прогресу як мети розвитку) стає принципово можливою в межах лінійної концепції історичного часу, коли різні виміри часу набувають нових ціннісних тлумачень (якщо для традиційного суспільства минуле є безперечним взірцем і "матрицею" для репродукції усталеного досвіду, то для суспільств Модерну "моментом істини" стає сучасність і осучаснення, прогресування усіх вимірів існування соціуму, а метою, проективним взірцем - майбутнє). Визнання самої можливості прогресу залежить від запропонованих критеріїв. Якщо застосувати критерії технологічного (напр., кількість енергії, що виробляється), комунікаційного (швидкість отримання і передачі одиниць інформації, кількість учасників полілогу та ін.) чи суто гуманітарного (очікувана тривалість життя, показники народжуваності та ін.) штибу, то існування прогресу не викликає сумнівів. З іншого боку, є підстави припустити, що жодна з прогресивних тенденцій у людському суспільстві не є усталеною і довічно вкоріненою. Можна констатувати прогресивні зміни, притаманні окремим елементам або підсистемам суспільства й водночас ставити під сумнів можливість прогресу на рівні соціуму як системи в цілому.'До вироблених соціальною філософією та соціологією усталених критеріїв прогресу, які наразі можуть використовуватись у стратегіях забезпечення прогресу і блокування тенденцій регресу, належать подальші ускладнення морфології соціуму, вдосконалення соціальних відносин, вироблення і впровадження гнучких і гуманних форм соціального устрою, які дозволяють забезпечити більшу соціальну захищеність і приватність існування людини, гарантувати її безпеку і соціальний захисту Будь-які прояви і ознаки прогресу можуть бути потрактовані і як симптоми регресу. На противагу просвітницьким концепціям П./Р., які одномірно тлумачили сутність прогресу (Тюрго, Кондорсе та ін.) й однозначно протиставляли його регресу, сучасне розуміння П./Р. виходить із набагато складнішого та багатомірного взаємозв'язку, що характеризує П./Р. Сучасне філософське і наукове світорозуміння починає включати у прогрес ціну втрат, а іноді й жертв, які змушене зазнавати суспільство задля досягнення прогресу в тих чи тих сферах. Суспільство як глобальна цілісність демонструє поки що нездатність гармонізувати свій розвиток таким чином, аби досягнення прогресу одними країнами могло б спричинити позитивні впливи на інші. Зазвичай соціальний прогрес досягається через використання асиметрії і різкої нерівномірності розвитку - в обмеженій локально соціокультурній зоні, де складаються для цього сприятливі умови, в авангардних зонах прогресу, в яких досягаються гранично можливі показники креативності, продуктивності й ефективності. Ці показники стають своєрідним "еталоном прогресу" для периферії. Відбувається дифузія прогресу, запозичення й адаптація його досягнень іншими народами А. ле подібна модель поширення прогресу не може вважатися прийнятною для розуміння явищ морального прогресу, гуманізації цивілізаційного поступу. В межах прогресистської філософії можна розрізняти органічний еволюціонізм (згідно з яким прогрес відбувається поступово й закономірно і не потребує зовнішнього втручання задля свого забезпечення) та перфекціонізм різних ступенів і ґатунків (намагання вдосконалити суспільство шляхом реформ чи революцій, привести його у стан відповідності до тих чи інших умоглядних ідеалів).

ФІЛОСОФІЯ НАУКИ - галузь філософії, яка досліджує феномен науки в історичному розгортанні всіх його соціокультурних вимірів. Своїми ідейними витоками Ф.н. сягає глибин багатовікової рефлексії над одвічним питанням про те, що є, чим може і повинна стати наука для людства. Але як автономна галузь філософії, що характеризується своїм власним предметом дослідження, проблемним полем, тезаурусом моделей, концептуальним інструментарієм, Ф.н. конституювалася лише в кін. перш. пол. XX ст. Еволюція Ф.н. постає як послідовність трьох етапів: допозитивістського, позитивістського, постпозитивістського. Проблемне поле Ф.н. суттєво змінювалося в процесі історичної еволюції цих етапів. На допозитивістському етапі Ф.н. існувала у вигляді множини різних інтерпретацій феномена науки в категоріях тих чи тих напрямів європейської метафізики. На цьому етапі в епіцентрі проблемного поля Ф.н. знаходилися гносеологічні проблеми аналізу феномена науки. Наука осягалася насамперед як знаряддя когнітивного освоєння світу, як фактор удосконалення науково-технічного перетворення дійсності, як інструмент влади суб'єкта над об'єктом. Позитивістський етап еволюції Ф.н. (Уевелл, Дж.Ст.Мілль, Конт, Спенсер, Мах, Пуанкаре, Дюгем, Шлік, Карнап, Рейхенбах, Гемпель та ін.) пов'язаний з актуалізацією завдань інституціальної професіоналізації наукової діяльності, становленням її дисциплінарної структури, потребами усвідомлення її головної мети, найважливіших імперативів, які прийняті в науковому співтоваристві і визначають поведінку вченого. Актуалізація цієї проблематики стимулювала в серед. XIX ст. різке зростання методологічного самоусвідомлення науки О. собливу значущість на цьому етапі еволюції Ф.н. набуває проблематика, пов'язана з демаркацією науки й метафізики, аналізом емпіричного обґрунтування науки, епістемологічного статусу теоретичних термінів, їх інструментального й онтологічного сенсу, методологічних функцій процедур верифікації і фальсифікації, теоретико-лінгвістичної навантаженості досвіду тощо. Незважаючи на всебічність підходів неопозитивізму, не вдалося подолати метафізику універсалізму, яка легітимувала владу "універсально-загального" над "особливим", "приватним", "контекстуальним". Власне, тому неопозитивістська Ф.н. самоідентифікувала себе як всеохопний, єдино правильний і раціональний різновид філософії, незалежний не тільки від метафізики Платона, Декарта, Канта, Гегеля, а й від соціально-культурного, історично мінливого контексту. На постпозитивістському етапі еволюції Ф.н. в епіцентрі дискурсу про феномен науки опиняються наступні проблеми: наука як соціально-культурний інститут; наука як особлива дискурсивна практика, що амбівалентно впливає на сімейство всіх інших дискурсивних практик постіндустріальної цивілізації; наука як фактор дестабілізації матеріальних і духовних умов можливості людського буття в світі; наука як інструмент удосконалення загальнопланетарного комунікативного праксису, каталізатор багатовікового процесу усуспільнення людства; наука як одна з причин зростання антропогенного пресу на природу; наука як виток екзистенціальних страхів і загроз, породжених каскадом глобальних екоцидних катастроф тощо. Оскільки такого роду виміри феномена науки зумовлені постіндустріальним соціально-культурним контекстом, остільки адекватною основою їх осягнення стає не метафізика універсалізму, а філософія контекстуалізму, для якої "ніщо не існує поза текстом" (Деррида). Найвиразніше ця тенденція виявила себе в дескриптивістському й наративістському підходах до Ф.н. (Блур, Ліотар, Феєрабенд, ІІолані, Тулмін). Піддаючи критиці нормативістські програми моністичної регламентації науково-пізнавальної діяльності, контекстуалісти ідентифікують Ф.н. як арену протиборства найрізноманітніших дискурсивних практик, що самозароджуються в співтоваристві філософів науки. Історичний розвиток такої Ф.н. здійснюється не як монолінійно-нормативний, детерміністичний процес, орієнтований на досягнення консенсусу у співтоваристві філософів науки, а як стохастичний, ситуативно-непрогнозований процес розгортання розмаїття думок, "дисенсусу" аномальності. До характерних особливостей цього етапу еволюції Ф.н. належать: подолання ідеологій демаркаціонізму, універсалізму, кумулятивізму; поворот від метафізики детермінізму, стабільності, фундаменталізму до філософії нестабільності (Пригожий); іронічне ставлення до метафізики універсалізму; визнання важливої ролі історизму, контекстуалізму, герменевтики, плюралізму. Усвідомлення всіх цих трансформацій на теренах Ф.н. спонукає до висновку, що Ф.н. вступає в якісно новий етап своєї еволюції, що іменується неологізмом "постмодерн".

Галятовський, Іоаникій (? - 1688) - укр. церковний діяч, мислитель, письменник. Освіту здобув у КМА. До 1650 р. прийняв чернецтво, був ігуменом Києво-Братського монастиря, 1659 р. став ректором КМА. Г. - яскравий представник укр. думки друг. пол. XVII ст., основоположник укр. барокової версії схоластичної проповіді, побудованої за логічними схемами з характерним для неї численним цитуванням античних і новітніх західноєвропейських авторів. У своїх проповідях Г. розмірковував про загальнофілософські проблеми: сутності людини, співвідношення у ній духовного й матеріального, свободи волі і відповідальності за свої вчинки, місця інтелекту, волі, природних афектів у психосоматичній структурі людини. Г. був переконаний у необхідності гармонійного співіснування в людині тілесного й духовного принципів, наполягав на цінності земного життя, на особистій відповідальності індивіда за його вчинки, за вибір між добром і злом, намагався вказати своїм слухачам такі шляхи спасіння душі, що не передбачають зречення світу. Поділяючи світ на великий (це небо з чотирьох елементів), малий (людину) і середній (увесь народ людський), мислитель носієм зла вважав середній світ, тобто несправедливий суспільний устрій. Серед доброчесностей високо цінував ученість, а спосіб осягнення Бога - як досягнення остаточної мети християнина - вбачав у самопізнанні. Серед суспільно-політичних проблем найбільшу увагу приділяв проблемі справедливих і несправедливих війн. До перших відносить війни, спрямовані на оборону батьківщини і православної віри, до других - внутрішні чвари всередині країни. Серед суспільних вад особливу увагу звертає на несправедливе судочинство.

[br]

Осн. тв.: "Наука, альбо спосіб зложення казаній" (1659); збірка проповідей "Ключ розуміння" (1659); "Месія правдивий" (1660); "Небо нове" (1665); "Скарбниця" (1676); трактати "Либідь" (1679) та "Алькоран" (1683).

СУБ'ЄКТ ( від лат. subjectum - те, що лежить внизу, знаходиться в основі) - 1) В широкому розумінні особа, організована група осіб, соціальна, етнічна та політична спільнота, суспільство в цілому, що здійснюють властиву їм діяльність, спрямовану на практичне перетворення предметної дійсності, теоретичне і духовно-практичне освоєння об'єктивної реальності; носій означених якостей, що уможливлюють виконання ним суспільно значущих функцій. Необхідними рисами С. є: предметність, що означає бути предметним утворенням і діяти тільки предметним способом; свідомість, яка відображає реальність, зорієнтовує С. у навколишньому середовищі та визначає мету діяльності (заперечення предметності С. і зведення його до свідомості характерне для ідеалізму); активність, яка забезпечує провідну роль С. у взаємодії з навколишнім світом (ігнорування активності С. характерне для споглядального матеріалізму); воля, наявність якої робить предметну діяльність здійсненною і забезпечує досягнення поставленої мети. 2) В теорії пізнання одна з основних категорій, що є специфікацією С. взагалі в умовах пізнавальної діяльності. Позначає активний компонент пізнавального відношення, протилежний до пізнаванної дійсності - об'єкта. В процесі пізнання С. взаємодіє з об'єктом, спрямовує на нього свої пізнавальні здатності, перетворює і відображає його, формуючи систему знання про об'єкт. Основним питанням у розумінні природи С., від якого залежить філософська спрямованість теорії пізнання, є правильне визначення його статусу щодо об'єкта і навпаки І. сторичний досвід розвитку науки беззастережно доводить вірність вихідного постулату про принципову незалежність об'єкта пізнання від С. в межах їх пізнавального відношення, хоча С., включаючи об'єкт у свою діяльність і застосовуючи до нього пізнавальні здатності, істотно суб'єктивізує об'єкт. Невизнання цього постулату веде до суб'єктивізму або наївного реалізму. С. формується в процесі індивідуального розвитку під впливом соціального, культурного та інтелектуального середовища, яке склалося на конкретному історичному етапі, засвоюючи нагромаджений соціальний і пізнавальний досвід. Тому, будучи предметним утворенням, С. пізнання має виразну суспільно-історичну природу. На протилежних позиціях стоїть гносеологічний антропологізм. 3) У формальній логіці один із трьох складників простого судження - С., предикат, зв'язка. В змістовному висловлюванні С. виражається словом або словосполученням, що позначає предмет, на який спрямована думка. В твердженні "Українська культура є самобутньою" С. виступає "українська культура". В формах суджень С. здебільшого позначається лат. літерою S, в судженнях, що мають вигляд пропозиційних функцій (логічна функція), - предметною змінною. Судження може мати кілька С.

ВЧИНОК - різновид людської дії, що експлікує моральну розмірність останньої Р. еалізуючи специфічне значення практичного утвердження певних моральних цінностей, В. висвітлює моральний аспект діяльності людини загалом. У такому розумінні роль В. є співвідносною з роллю акту наукового відкриття в експлікації пізнавального аспекту діяльності або художньо-творчого акту в розкритті її загальної творчої спрямованості. Саме В. із граничною виразністю розкриває моральну структуру людської дії через взаємовідношення мотиву і наслідків; цілі, засобів і результату; цілей й утверджуваних цінностей; самооцінки суб'єкта діяльності й оцінки суб'єкта тими, хто його оточує М. орально-смислова артикульованість В. є підставою для розгляду його як внутрішнього аспекту відповідального людського діяння. Саме так інтерпретує його, зокрема, Вахтин, надаючи "філософії В." статус "першої філософії", що випливає з очевидностей відповідальної причетності людини буттю, її "не-алібі" в ньому. Разом з тим, не кожна моральноосмислена чи морально визначена дія є В. у вузькому розумінні слова. В. як такий передбачає не просто осмислене виконання моральних приписів, але дещо більше - відповідальне і свідоме утвердження певних цінностей у полемічному контексті, в ситуації, де зазначені цінності не є загальновизнаними Ц. им В. принципово відрізняється від подвигу, котрий являє собою діяння важке і небезпечне, але при цьому спирається на достатньо безсумнівні ціннісні засади. Навпаки, В. неодмінно містить елемент суто морального ризику, що випливає з його ціннісної негарантованості. Цілераціональність В. тісно пов'язана з маніфестаційністю: йдеться не лише про досягнення поставленої мети, а й про те, щоб самим фактом η здійснення засвідчити моральну позицію, певний ціннісний вибір. Таким чином, при всій своїй етичній виразності В. не може бути явищем надто поширеним. Водночас готовність до В. є неодмінною рисою морально зрілої особистості Ц. я готовність є особливо актуальною на тлі хронічної "кризи В." (Вахтин), зумовленої тривалим пануванням тоталітарного режиму.